Про трагічну долю дружини Тараса Бульби-Боровця
27.06.2015 14:00
Є повідомлення, що дружину засновника УПА замордували спецслужби бандерівської ОУН. Довкола її трагічної долі розгорнувся справжній фарс, коли після війни літописці ОУН(б) почали стверджувати, що Чеслава Боровець з чоловіком не жила...
14 листопада минає 70 років з дня загибелі Анни Боровець-Опоченської.
Незважаючи на значну увагу істориків та краєзнавців до повстанського руху в Україні, досі серед недосліджених залишається життєпис дружини засновника Української Повстанської Армії Тараса Бульби-Боровця Анни Опоченської.
Зі спогадів самого поліського отамана відомо, що була вона дочкою чеського колоніста з Луцька і 1931 року вийшла за нього заміж. Один з охоронців Головнокомандувача УПА Микола Ширко так змальовує її портрет:
"Росту була вона невисокого. Можливо, до плеча високорослому Тарасові. Обличчя її дуже лагідне, усміхнене, волосся білявеньке. З усього було видно, що вона була дуже вихована і мала добру освіту. Вона більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами".
Багатолітній редактор газети "Радянська Волинь" Полікарп Шафета у своїй повісті "Поліська Січ", або Хто такі бульбаші" прозоро натякає, що успіх Тараса Боровця, зокрема у придбанні у власність Карпилівського гранітного кар’єру, міг бути пов’язаний зі вдалим одруженням із Анною Опоченською, що походила із заможної родини.
Відтак, із деякою заздрістю лауреат премії імені Ярослава Галана зазначає: "Маючи гроші та багату жінку, він (Боровець – Авт.) став виїжджати на модні курорти, наприклад, до Криніци [курорт у лемківських Карпатах - ІП], де збиралась еліта".
Проте, гадаю, куди з більшим успіхом можна було б написати, як "багата жінка" допомагала своєму чоловікові грошима у його просвітницькій та пропагандистській діяльності на Поліссі. Адже про це свідчить низка повідомлень польської служби безпеки 1933-1935 років.
Зрештою, таку думку можна виснувати і зі слів самого отамана, який каже:
"Ця людина, не цураючись своєї нації, стала моїм вірним другом, опанувала українську мову, вивчила наші звичаї і зробилася моїм найактивнішим співробітником в громадських справах.
Вона без жодних нарікань несла разом зі мною всі тягарі та прикрості, що їх постійно приносила на наш дім моя громадсько-політична діяльність з безконечними поліційними трусами, арештами та тюрмами".
Хоча у свідченнях, розповідях учасників бульбівського руху опору зрідка можна зустріти згадки про дружину отамана, але і з них добре видно, що вона вболівала за українські справи, була людиною широкої душі.
Ось ми бачимо, як вона доглядає до самої смерті палкого борця за Українську державу із Клевані, хворого на туберкульоз в’язня Берези Картузької Геннадія Янкевича. А ось вона, як рідна мати, у воєнний час ділиться своїм пайком, який видавала їй сарненська адміністрація, із ґучнями гімназії Степаном Гожим та Петром Солов’єм, що мешкають у її ж квартирі.
А ось, як сестра милосердя, перев'язує рани повстанцям та пере їм білизну і не гордує званням отаманші.
І ось восени 1943 року ця, сповнена доброти і вірності, жінка стає жертвою братовбивчої трагедії, над якою донині розігрується цинічний фарс. Але, перш ніж викладати деталі цієї трагедії і глузування над нею, думаю, варто кілька слів сказати про передісторію.
Як відомо, у січні-квітні 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з представниками ОУН-Бандери про об’єднання очолюваної ним УПА з їхніми військовими відділами.
Однак сторони не дійшли згоди у питанні, хто має виробляти політичну лінію УПА. Бульба вважав, що це повинна робити Революційна рада, до складу якої входили би представники різних партійних угруповань. А бандерівці наполягали на тому, що це має бути тільки їхній Провід.
З 20 травня 1943 року ці розбіжності у поглядах переросли у відкрите протистояння. Головна команда Української Повстанської Армії під проводом ОУН-Бандери у цей день видала листівку "Українці!", в якій закликала населення вступати в ряди повстанців і "гнати від себе різних атаманчиків-анархістів та недобитків всяких політичних груп і партій, що хочуть з наказу НКВД (!?) чи гестапо (!?) розбити Український революційний фронт!"
Натомість Бульба-Боровець творить Українську народно-демократичну партію, пригортає до себе отих "недобитків всяких політичних груп", перейменовує свою УПА на Українську Національно-Революційну Армію (УНРА) і 10 серпня 1943 року звертається до членів Проводу ОУН-Бандери з відкритим листом, у якому звинувачує його у "партійній диктатурі", "вирізуванні нацменшин" (поляків), "розпалюванні міжусобиці".
Реакція Проводу бандерівської ОУН на ці закиди була жорсткою: віддано наказ підпорядкувати бульбівські підрозділи силовими методами.
Вночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині курінь (сотня) Дороша оточує штаб УНРА. Ось як описує перебіг цих подій їхній учасник, представник мельниківської ОУН у штабі Бульби-Боровця Олег Штуль ("Жданович", "Шуляк"):
"18.VIII.1943 на хуторах біля Хмелівки, на Костопільщині, зупинився отаман Бульба, відвідуючи свою Людвипольську сотню, яку він особливо любив, бо вона складалася з близьких його земляків із Людвипольщини.
Тоді ж зауважено підозрілий рух бандерівських зв'язкових, що, одначе, провадили дуже миролюбні розмови, заявляючи, що вони проти насильства над своїми, бо ж і вони, і бійці Людвипольської сотні — це товариші, що разом корови пасли. Були й рідні брати.
Перед вечором патрулі донесли, що в близьких селах є сотні бандерівців, а одна таки зупинилась недалечко в лісі й почала дійсно дружні розмови, як вояк з вояком того самого полку.
Ледве стемніло, почався в лісі рух, і Людвипольська сотня була оточена, але готова битись до останнього патрона - з двох причин:
1) щоб боронити свого отамана і його дружину, яка не одному бійцеві перев'язувала рани й прала білизну; 2) ця сотня була сформована ще в 1940 році, як підпільна сотня самооборони, й від 1941 р. стояла в боях з окупантами і не думала складати зброї, яку здобула собі тоді, коли бандерівці ще про збройну боротьбу й не думали.
Знали це добре й бандерівські командири (курінний Дорош), як і знали вони, що бійці їхні вдень не глянуть увічі бульбівцям, бо ці бійці складалися з свіжомобілізованих, а не партійних боївкарів.
Бульба дав наказ не стріляти, а відступати розсіяно, подавши пункти збірки. І хоч бандерівців було шість на одного, майже нікого не "взято в полон", лише згодом переловлено трьох старших полковників (учасників визвольних змагань 1917-1921 рр.) і дружину Бульби.
Її завезли в вище згаданий Стидень і по двох тижнях нелюдських тортур (вимагали сказати, де Бульба, де його зброя і які його пляни), СБ її на наказ Енея замордувала".
По-іншому висвітлює ці події тодішній урядуючий провідник бандерівської ОУН (революційної) Микола Лебідь:
"В серпні р. 43 сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебрала її без одного пострілу. Група складалася з трьох полковників, кількох старшин і сотні стрільців у складі 63 осіб. Це були люди, що припадково попали до Бульби, ховаючись перед німецьким терором. На їх просьбу всіх прийнято в ряди УПА.
Сам Бульба з групою 30-40 людей утік. На пропозицію згаданих уже трьох полковників, щоб звернутися ще раз до Бульби, Командант УПА Північ погодився і одночасно запевнив Бульбі прийняття в ряди УПА і повну безпеку, якщо він до 9.9.43 (реченець три тижні) зголоситься; коли ж - він на те не погодиться, - його потрактують як отамана-ворохобника. Висланий до Бульби його ад’ютант Крук не повернувся…
Треба додати, що найближча рідня Бульби була й залишилася карними членами Організації. Жінка Бульби, з походження чешка, жила, за даними очевидця, в районі Тучин (Рівне). Ніколи не була ні переслідувана, ні суджена якими-небудь чинниками Організації чи УПА".
Дослідник життєдіяльності отамана Олександер Гриценко 1951 року роздобув деякі деталі перебування Анни Опоченської у бандерівському полоні і виклав їх у газеті Івана Багряного "Українські вісті", що виходила в Новому Ульмі (Німеччина).
За його даними, "дружину отамана Бульби СБ мордувало від 19.8. до 14.11.1943 р. і замучило насмерть. Вимагали виявити, які плани має її чоловік, де поховані магазини і друкарні та архів армії?
Згідно з свідченням учасників катування та охорони, Анна Йосипівна Боровець вмерла, нічого не зрадивши. 15.11.1943 року до отамана Бульби дійшла жахлива вістка, що його дружина від 14.11.1943 р. не живе".
14 листопада минає 70 років з дня загибелі Анни Боровець-Опоченської.
Незважаючи на значну увагу істориків та краєзнавців до повстанського руху в Україні, досі серед недосліджених залишається життєпис дружини засновника Української Повстанської Армії Тараса Бульби-Боровця Анни Опоченської.
Зі спогадів самого поліського отамана відомо, що була вона дочкою чеського колоніста з Луцька і 1931 року вийшла за нього заміж. Один з охоронців Головнокомандувача УПА Микола Ширко так змальовує її портрет:
"Росту була вона невисокого. Можливо, до плеча високорослому Тарасові. Обличчя її дуже лагідне, усміхнене, волосся білявеньке. З усього було видно, що вона була дуже вихована і мала добру освіту. Вона більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами".
Багатолітній редактор газети "Радянська Волинь" Полікарп Шафета у своїй повісті "Поліська Січ", або Хто такі бульбаші" прозоро натякає, що успіх Тараса Боровця, зокрема у придбанні у власність Карпилівського гранітного кар’єру, міг бути пов’язаний зі вдалим одруженням із Анною Опоченською, що походила із заможної родини.
Відтак, із деякою заздрістю лауреат премії імені Ярослава Галана зазначає: "Маючи гроші та багату жінку, він (Боровець – Авт.) став виїжджати на модні курорти, наприклад, до Криніци [курорт у лемківських Карпатах - ІП], де збиралась еліта".
Проте, гадаю, куди з більшим успіхом можна було б написати, як "багата жінка" допомагала своєму чоловікові грошима у його просвітницькій та пропагандистській діяльності на Поліссі. Адже про це свідчить низка повідомлень польської служби безпеки 1933-1935 років.
Зрештою, таку думку можна виснувати і зі слів самого отамана, який каже:
"Ця людина, не цураючись своєї нації, стала моїм вірним другом, опанувала українську мову, вивчила наші звичаї і зробилася моїм найактивнішим співробітником в громадських справах.
Вона без жодних нарікань несла разом зі мною всі тягарі та прикрості, що їх постійно приносила на наш дім моя громадсько-політична діяльність з безконечними поліційними трусами, арештами та тюрмами".
Хоча у свідченнях, розповідях учасників бульбівського руху опору зрідка можна зустріти згадки про дружину отамана, але і з них добре видно, що вона вболівала за українські справи, була людиною широкої душі.
Тарас Бульба-Боровець зі своєю першою дружиною Анною Опоченською. 1941-1942(?) рік. Фото надане видавництвом "Волинські обереги" (Рівне)
Ось ми бачимо, як вона доглядає до самої смерті палкого борця за Українську державу із Клевані, хворого на туберкульоз в’язня Берези Картузької Геннадія Янкевича. А ось вона, як рідна мати, у воєнний час ділиться своїм пайком, який видавала їй сарненська адміністрація, із ґучнями гімназії Степаном Гожим та Петром Солов’єм, що мешкають у її ж квартирі.
А ось, як сестра милосердя, перев'язує рани повстанцям та пере їм білизну і не гордує званням отаманші.
І ось восени 1943 року ця, сповнена доброти і вірності, жінка стає жертвою братовбивчої трагедії, над якою донині розігрується цинічний фарс. Але, перш ніж викладати деталі цієї трагедії і глузування над нею, думаю, варто кілька слів сказати про передісторію.
Як відомо, у січні-квітні 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з представниками ОУН-Бандери про об’єднання очолюваної ним УПА з їхніми військовими відділами.
Однак сторони не дійшли згоди у питанні, хто має виробляти політичну лінію УПА. Бульба вважав, що це повинна робити Революційна рада, до складу якої входили би представники різних партійних угруповань. А бандерівці наполягали на тому, що це має бути тільки їхній Провід.
З 20 травня 1943 року ці розбіжності у поглядах переросли у відкрите протистояння. Головна команда Української Повстанської Армії під проводом ОУН-Бандери у цей день видала листівку "Українці!", в якій закликала населення вступати в ряди повстанців і "гнати від себе різних атаманчиків-анархістів та недобитків всяких політичних груп і партій, що хочуть з наказу НКВД (!?) чи гестапо (!?) розбити Український революційний фронт!"
Натомість Бульба-Боровець творить Українську народно-демократичну партію, пригортає до себе отих "недобитків всяких політичних груп", перейменовує свою УПА на Українську Національно-Революційну Армію (УНРА) і 10 серпня 1943 року звертається до членів Проводу ОУН-Бандери з відкритим листом, у якому звинувачує його у "партійній диктатурі", "вирізуванні нацменшин" (поляків), "розпалюванні міжусобиці".
Реакція Проводу бандерівської ОУН на ці закиди була жорсткою: віддано наказ підпорядкувати бульбівські підрозділи силовими методами.
Вночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині курінь (сотня) Дороша оточує штаб УНРА. Ось як описує перебіг цих подій їхній учасник, представник мельниківської ОУН у штабі Бульби-Боровця Олег Штуль ("Жданович", "Шуляк"):
"18.VIII.1943 на хуторах біля Хмелівки, на Костопільщині, зупинився отаман Бульба, відвідуючи свою Людвипольську сотню, яку він особливо любив, бо вона складалася з близьких його земляків із Людвипольщини.
Тоді ж зауважено підозрілий рух бандерівських зв'язкових, що, одначе, провадили дуже миролюбні розмови, заявляючи, що вони проти насильства над своїми, бо ж і вони, і бійці Людвипольської сотні — це товариші, що разом корови пасли. Були й рідні брати.
Перед вечором патрулі донесли, що в близьких селах є сотні бандерівців, а одна таки зупинилась недалечко в лісі й почала дійсно дружні розмови, як вояк з вояком того самого полку.
Ледве стемніло, почався в лісі рух, і Людвипольська сотня була оточена, але готова битись до останнього патрона - з двох причин:
1) щоб боронити свого отамана і його дружину, яка не одному бійцеві перев'язувала рани й прала білизну; 2) ця сотня була сформована ще в 1940 році, як підпільна сотня самооборони, й від 1941 р. стояла в боях з окупантами і не думала складати зброї, яку здобула собі тоді, коли бандерівці ще про збройну боротьбу й не думали.
Знали це добре й бандерівські командири (курінний Дорош), як і знали вони, що бійці їхні вдень не глянуть увічі бульбівцям, бо ці бійці складалися з свіжомобілізованих, а не партійних боївкарів.
Бульба дав наказ не стріляти, а відступати розсіяно, подавши пункти збірки. І хоч бандерівців було шість на одного, майже нікого не "взято в полон", лише згодом переловлено трьох старших полковників (учасників визвольних змагань 1917-1921 рр.) і дружину Бульби.
Її завезли в вище згаданий Стидень і по двох тижнях нелюдських тортур (вимагали сказати, де Бульба, де його зброя і які його пляни), СБ її на наказ Енея замордувала".
По-іншому висвітлює ці події тодішній урядуючий провідник бандерівської ОУН (революційної) Микола Лебідь:
"В серпні р. 43 сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебрала її без одного пострілу. Група складалася з трьох полковників, кількох старшин і сотні стрільців у складі 63 осіб. Це були люди, що припадково попали до Бульби, ховаючись перед німецьким терором. На їх просьбу всіх прийнято в ряди УПА.
Сам Бульба з групою 30-40 людей утік. На пропозицію згаданих уже трьох полковників, щоб звернутися ще раз до Бульби, Командант УПА Північ погодився і одночасно запевнив Бульбі прийняття в ряди УПА і повну безпеку, якщо він до 9.9.43 (реченець три тижні) зголоситься; коли ж - він на те не погодиться, - його потрактують як отамана-ворохобника. Висланий до Бульби його ад’ютант Крук не повернувся…
Треба додати, що найближча рідня Бульби була й залишилася карними членами Організації. Жінка Бульби, з походження чешка, жила, за даними очевидця, в районі Тучин (Рівне). Ніколи не була ні переслідувана, ні суджена якими-небудь чинниками Організації чи УПА".
Дослідник життєдіяльності отамана Олександер Гриценко 1951 року роздобув деякі деталі перебування Анни Опоченської у бандерівському полоні і виклав їх у газеті Івана Багряного "Українські вісті", що виходила в Новому Ульмі (Німеччина).
За його даними, "дружину отамана Бульби СБ мордувало від 19.8. до 14.11.1943 р. і замучило насмерть. Вимагали виявити, які плани має її чоловік, де поховані магазини і друкарні та архів армії?
Згідно з свідченням учасників катування та охорони, Анна Йосипівна Боровець вмерла, нічого не зрадивши. 15.11.1943 року до отамана Бульби дійшла жахлива вістка, що його дружина від 14.11.1943 р. не живе".